Муха Софія
Я-
українець! До глибини родоводу
(новела)
Лежачи
на ліжку вдягненим, Він дивився на стелю прозорим, пустим поглядом, очі
застигли в одній точці, а думки снували так, що мозок не міг встигнути за
їхньою зміною. Тож пам’ять видавала на-гора спогади, які вже давно не бентежили
його, які вже давно не бентежили його, які Він намагався заховати якнайглибше.
Але не сьогодні, коли присоромлений докорами Сашка та суворим пронизуючим
поглядом батька, що мовчки засуджував його, а Він не міг промовити й слова.
Вони, спогади, виривалися назовні і краяли серце, а сльози котилися по щоках
повноводними ріками:
- Чому
раніше я ніколи не надавав значення своєму родовому корінню, любові, доброті, що панували у моїй
родині, не встиг сказати їй, як люблю її понад життя? – зараз спогади виринали
і нанизувалися, як намистинки, утворюючи намисто його життя.
Я
ріс у звичайній український родині, в якій шанували традиції предків, збиралися
за великим святковим столом на великі релігійні свята. Уся сім’я тоді
вдягалася, пам’ятаю, у вишиванки, які мама оздоблювала власноруч (ночами сиділа
біля ввімкненої лампади, замовляючи нитку на кращу долю для кожного із нас);
співали українських народних пісень (найкращим тоді був тато, він мав чудовий
м’який, оксамитовий голос, що приворожував слухачів), обговорювали останні
події, по-доброму жартували – розважалися досхочу у кращих національних
традиціях. І всюди тоді звучала красива, чиста українська мова.
Пригадую,
вишневий садок… мама його обожнювала і доглядала. Вона називала його нашим
спадком, що дістався від Шевченка. Це ж треба, я досі пам’ятаю, як сиділи
літніми вечорами під старою вишнею, а тато читав:
Садок
вишневий коло хати,
Хрущі
над вишнями гудуть,
Плугатарі
з плугами йдуть.
Співають
ідучи дівчати.
А
матері вечерять ждуть.
Здавалося
, не може бути нічого, що порушило б звичний порядок і плин ідилічного життя.
Але за вікнами нашої біленької хати
виручило сучасне життя, що вривалося до
оселі і змінювало на. Моя сестра Ганнуся завжди була вередлива, вимагала до
себе більшої уваги, все ставила під сумнів. Одного разу вони вирішила, що для
святкування Різдва їй більше личитиме шовкова, придбана на базарі сукня, а не
звичайна для сімейного свята вишиванка.
-
Потрібно
йти в ногу з часом, - доводила Ганнуся, - правда ж чудове вбрання?
-
Так,
донечко, тобі, справді, до лиця, - знітившись, промовила мати.
А
батько, насупившись, вийшов із кімнати. Ні я, ні сестричка не зрозуміли німого
докору батьків.
-
Матусю,
чому ж ти не радієш за мене?
-
Я,
зозуленько, не… - нічого не змогла відповісти ненька, тільки тихий сум оселився
в її очах.
Щоб не засмучувати неньку ще більше, я вирішив одягнути
лляну вишиту мамою сорочку. Ми зустріли Різдво молитвою, святковою вечерею із
дванадцяти страв, вели тиху невимушену бесіду (підвищений тон у нашій оселі
взагалі не був прийнятий; я не пам’ятаю жодного випадку, коли б батьки
сварилися або говорили на підвищених тонах), все ніби було добре, батько з
матусею прийняли вибір Ганнусі. Так коли ми відкривали двері колядникам, що
весело виспівували:
Добрий вечір тобі, пане господарю,
Радуйся, ой радуйся, земле,
Син Божий народився, -
Помітили легке здивування сусідів при погляді на сестру:
ми завжди дотримувалися традицій. Запросивши гостей до столу, пригостили їх.
-
А
чи знаєш, Ганно, що весь наступний рік вся твоя родина буде захищена від зла, а
ти ні? – зненацька запитала тітка Орися, що вже довгий час живе на світі.
-
Чому
ж так?
-
Бо
вони, за давньою українською традицією, вдягали вишиванки, які захищені маминим
замовляння на добро й долю. Хіба ти не знаєш, що вишиванка-це оберег, символ
нашого народу, що віками відстоював право на існування?
-
Та
це тільки забобони, - намагалася виправдатись Ганнуся.
-
Гадаю,
ти й сама розумієш, що саме мати є берегинею вашої родини та оселі, її слово
має силу і перед людьми, і перед Богом. Вишитий її руками на сорочці візерунок
круг шиї, на грудях, на рукавах – символічний захист. Ніколи ще не бачив сестру
такою збентеженою, як тоді. Слова тітки Орисі, проникливі і значимі, щось
перевернули в її душі. Вона стрімголов помчала перевдягатись. А матусині очі
тієї ночі сяяли яскравіше за провідну зірку. А татів голос ще ніколи,
здавалось, не звучав так чарівно.
-
Все
знову стало на свої місця, - тихо, ледь чутно промовила мені матуся, - тепер
все правильно.
Вона завжди любила, щоб все було як годиться. Пам’ятаю,
мама постійно виправляла нас, якщо неправильно вимовляли або Лесі Українки, і,
здавалося, що вона сама прийшла до нас із дев’ятнадцятого століття, коли гарні манери
людини були понад усе.
Він схопився з ліжка і кинувся шукати у шухлядах столу
фотокартку, на якій була вона. Тремтячими пальцями провів по зображенню: яка ж
вона вишукана і красива у вишиванці, намисті, з вінком на голові. Ніколи Він не
помічав цього раніше. Чому? З пам’яті зринув спогад, який був втрачений давно.
Щоразу, як Я повертався додому, батьки цікавилися моїми
справами, могли допомогти і розрадити, коли була потреба. Якось, пригадую, у
восьмому класі побилися із Сашком (друзів у мене було багато, а найкращий –
один, Сашко, який із дитинства завжди заступався, допомагав, з яким хоч у
вогонь, хоч у воду – такі ми були нерозлучні; сварилися, мирилися – і
залишалися товаришами) об заклад, що я без страху перепливу наше озеро, хоча й
знали: нікому досі не вдавалося це зробити. Два дні я ходив мов у воду
опущений, поки матуся не спитала, що мене бентежить.
-
Любий
мій, а чи не думав ти, що зізнання може полегшити тобі життя?
-
Зізнатися,
матусю, що боюсь? Ніколи. Мене вважатимуть боягузом?!
-
Іноді
важливо, сонечко, навіть самому собі зізнатися у неспроможності щось зробити.
Зрештою, людина наділена страхом саме для того, аби не робити подібних дурниць,
ти так не вважаєш?
-
Але
ж…, - від безвиході у мене підкошувались ноги.
-
Гадаю,
що для подібного зізнання потрібна неабияка мужність, радосте моя. І, якщо ти
це зробиш, хлопці почнуть тебе поважати, - посміхнулася так тепло і відкрито
ненька, що мені стало спокійніше.
Проте цей вчинок я зважувався цілих два дні. І уявіть моє
здивування, коли я побачив, як хлопчаки тиснули мою руку, а Сашко гордо заявив:
-
Це
мій друг, справжній чолов’яга!
Тоді я був такий вдячний мамі за пораду, що на все життя
стала для мене уроком. А вона тоді сяяла від радості і гордості, її русяві
локони пестив легкий вітерець, а очі були примружені так, що навколо
утворювалися дрібненькі зморшки, які їй личили і надавали шарму і загадковості.
Він, закам’янів, різко розвернувся і знову кинувся на
ліжко долілиць, не стримував ридання. Чому Він до неї не прислухався?
Хоча до моєї думки прислухалися і зважали при вирішенні
будь-якого важливого сімейного питання. А починалося все з маминих казок на
ніч, в яких добро завжди перемагало зло, і звичайних життєвих уроків, які
допомогли розрізнити, що правильно, а що ні, розповідей батька про славне минуле
України, нашої родини. Слухати його було цікаво, аж Сашко прибігав. А батько
розповідав про славних козаків, про час, коли вони були найстрашнішим сном для
наших ворогів. Пам’ятаю, навіть біг до бібліотеки за книжкою, щоб дізнатися
більше. Але захоплювало, коли тато, примостившись від старою вишнею,
примруживши очі, заводив бесіду:
-
Маю
цікаву розповідь для тебе, хлопче, про те, як запорожці прізвища давали.
-
О,
так, це цікаво.
-
Наші
запорожці були народ веселий, сказано – вільний: любили і жарти, і сміхи, ледве
було підстережуть що-небудь особливе в чоловіку або той що-небудь таке зробить,
то зараз йому і прізвище прикладуть. Спалить курінь – от він вже й Палій;
неповороткий – Черепаха; малого на сміх прозвуть – Махина, а здоровенного –
Малюта. І твого прадіда прозвали козаки колись Коржем.
-
Ото
тепер буду знати, чого в тебе таке, істинно українське, - загигикав Сашко.
-
Якось,
- продовжував тато, - повертався він з товаришами з одного села у кіш.
Проїжджаючи недалечко від коша, повз невисоку гору, схотілося їм з неї глянути
на кіш. От зійшли по протоптаній стежці
на самий верх, а гора була дуже висока і крута. Наглядівшись, стали сходить по
стежці, а прадід змолоду був дуже швидкий – і метнувся навпростець. Та як
посковзнувся, та так і прослався, зверху аж до самого низу скотився боком, мов
той корж: от його і прозвали товариші Коржем.
-
Ги
– ги - ги, - видавав тоді Сашко.
-
Хто
б засміявся, Храпко – вже ж точно прізвище красномовніше, - і тоді ми
заходились від сміху всі. Почали видумувати історію походження всіх прізвищ
нашому селі.
-
Славний
же предок наш був, недарма дід мій казав, що з посміху люди бувають, -
підсумував тоді батько. А матуся, тихо підійшовши ззаду, посміхнулася і додала:
-
І
нащадок у нього не гірший, - і ніжно поцілувала мене у чоло.
-
Та
тільки нащадок підвів, забувши про коріння, - викрикнув Він крізь сльози.
Час минав, спливали роки, поступово Я відокремився від
батьків, почав жити своїм життям, та завжди приїжджав побачити батьків щоразу,
як знаходив вільний час.
Проте одного прекрасного дня все це тихе, спокійне життя
перестало бути важливим. Тепер навіть і не згадає, коли настала та хвилина.
А ні… Пригадую. Я поїхав. По роботі мені запропонували
досить вигідний контракт. Останнім часом мене взагалі вабила виключно робота,
контракти і прибутки. У цьому хаосі я не помітив суму батьків, сліз матері,
коли повідомив їм, що від’їжджаю надовго, а то й назавжди до іншої країни.
Сестра намагалася зупинити, вмовляла, батько – мовчки хитав головою і казав, що
з цього нічого доброго не вийде. І тільки ненька в одну мить різко постаріла,
злякано дивилася в одну точку і тремтіла:
-
Ти
забудеш все, чого я навчила, своє коріння, свою мову, - провела рукою по моїй
щоці.
Пам’ятаю, як розізлився, не отримавши підтримки,
відлетів, не попрощавшись. Не писав, не телефонував. Не повідомляв новин про
себе і не цікавився їхніми. Мені захопило нове життя, нові погляди, культура.
Поступово припинив спілкуватися рідною
мовою, відійшли далеко звичаї і традиції.
Так минав час. Аж поки не отримав звістку від тата: «Мати
захворіла, приїжджай».
Та
замість того, щоб негайно вирушити додому, я працював,
забувши про втому, за тиждень – повернувся… на мамин похорон. Докір Сашка:
«Мама чекала на тебе», - та суворий пронизуючий погляд батька повернули мене до
дійсності.
Земля горіла під ногами, коли біг далі від кладовища.
Прийшов до тями тільки в кімнаті, лежачи на ліжку і ридаючи від горя, даючи
волю пам’яті нанизувати спогади, як намистинки. І тут чи то від безсилля, чи
то від злості Він схопився з ліжка і викрикнув так голосно, як тільки
міг(хотів, напевно, щоб і матуся почула там, далеко):
-
Я
– українець! До глибини родоводу, - але у відповідь тільки тиша.
Немає коментарів:
Дописати коментар