"Крила", Катерина Панчук(11 клас)

             Крила

З дитинства мама донечку учила:

 «Кобзар» поважно, доню, бережи,

Скарбницю націй, книгу, як світило,

Плекай, шануй, люби і стережи».

Формально витончений світ

Донька сприймала дуже обережно.

Тарас навчав у світі жить,

Дивився мовчки, але застережно.

«Так багато хотіла б у тебе спитати

Та, напевно, як завжди не вистачить слів.

Скільки повзати ще нам, а не літати,

І для чого приходиш з далеких тих днів?»

Тарас поважний постає навпроти мене

І мовить словом тихим раз отак:

«Доборолась Україна до самого краю,

Гірше ляха свої діти її розпинають…»

Я у відповідь сказала гордо й величаво:

« Ти пробач нам: не одразу виправдали сподівань.

Гордися нацією: вона вже крила має!

Без сумніву, без страху, без вагань!

Ми виправдаємо всі твої надії,

Ти тільки дай нам час, не поспішай,

Ми станем нацією мрії,

Ти тільки нам допомагай.

Ти підкажи, коли звернемо з шляху правди,

Як брат на брата піде знов,

Знак дай, як ти робив це завжди:

«Кобзар» відкриє очі без розмов.»

Тарас прослухав мовчки мою річ,

Суворість погляду ніщо не приховало.

Згадав, напевно, Запорізьку Січ,

Як пристрасно колись ми воювали.

Не порівняти все ж далекі ті часи

Із сьогоденням сірим і суворим,

Та птаха націй вже б’є крильми,

Адже ми виросли народом вольним!