Процюк Діана
Вчителька моя...
Це ж треба, як все змінилося за роки,
поки мене не було вдома,- думав я, прогулюючись рідними маленькими вуличками
містечка. — Де поділася та стара груша, на яку частенько лазили, аби подражнити старого Санича? Куди зникли старі тини, через які перестрибували,
тікаючи з вишнями від баби Кравчучки? Все
нове, яскраве, навіть будинки вдяглися у модні фасади. Проте відчувається
аромат свіжовипеченого хліба, як і тоді, в дитинстві,
чути сміх і галас дітлахів, що бавляться на спортивному майданчику
школи.
Я і не помітив, як ноги самі привели мене до аlmа mater, y стінах якої минули найкращі роки дитинства. А ось і вікно нашої класної кімнати на першому поверсі, що завжди Галина Іванівна залишала
відчиненим: «Щоб тепле весняне повітря входило і
провітрювало ваші голівки» ,- жартувала вона,
при цьому посміхаючись так тепло і лагідно, що й того повітря нам уже не
треба було.
Підійшов ближче до вікна. Аж подих
перехопило. Неможливо, щоб ця картина через стільки років не змінилася анітрішки: за
столом, схилившись над учнівськими зошитами, сиділа вона, наша друга мама, пильно вдивляючись у помилки, допущені ії
вихованцями. Вітер легенько розвівав їі посивіле волосся, а сонячні промені
лагідно освітлювали риси обличчя, на якому
час, здавалося, не залишив ані сліду. На думку одразу спали слова із відомої
пісні:
На столі
лежать зошитки малі,
Дітвора
щебече золота.
І летять,
летять в небі журавлі,
Вітер ніби
кличе молоді літа.
Дивно, я майже одразу пригадав, кому
належать ці слова. Звідки я це знаю? В пам'яті зринув спогад, як Галина Іванівна
вивішувала на дошку портрет відомого поета, наспівувала пісні на його слова і просила запам'ятати його ім'я — Андрій Малишко. Тут я повернув
голову трохи вліво і побачив на старій яблуні, чиї віти
завжди заглядали у вікно нашого класу, годівничку,
і щось боляче відгукнулося в моєму серці. Одразу ж пригадав той ганебний для мене вчинок, коли я не зміг зізнатися у
скоєному.
Сталася
пригода приблизно в цю ж пору року, коли весна впевнено крокувала землею, будила природу і запрошувала птахів із вирію додому.
На класній годині наша вчителька
запропонувала зробити для пташок годівничку, щоби їхній вдячний спів
за вікном супроводжував наше нелегке навчання. Звичайно ж, зголосилися наші активісти, які не пропускали жодної нагоди,
щоб їх похвалили. А ми з Толиком (це мій
найкращий друг дитинства) не розуміли
змісту цієї роботи, та й що вже кривити душею: хотіли просто
поганяти м'яча після школи, а не нидіти над теслярським станком. А ще тато мені тоді привіз із відрядження новомодну
кепку із значком морського флоту.
Тоді, пам'ятаю, ходив гоноровий і пояснював всім, ким стану, коли
виросту. Однокласники заздрили, просили дати поносити, а вчителька наша, роздивившись нашивку, сказала, що
таку річ має право носити тільки людина чесна і цілеспрямована. Я собою
пишався, а тому хотілося показати новинку
всім.
Через кілька
днів ми всім класом вже влаштовували новосілля горобцям, ластівкам. Галина
Іванівна раділа, мов дитина, посміхалася, розхвалювала
роботу (пам'ятаю: молода була, красива, чарівна). Від душі насипали
птахам зерна в нову хатинку і залишили їх освоюватись. Після школи, як завжди, зробивши на скору руку уроки, ми
з хлопцями зібралися на
спортмайданчику, для гри. Але якось не складалося в той день. Чи то ми були кволі, чи м'яч здувся, чи, може, кепка
заважала (постійно спадала), та летів
він не у ворота. а повз них. Ми нервували, і я, розізлившись остаточно, з
усієї сили вдарив черговий раз по м'ячу. Раптом почули метушливий пташиний
щебет - щось із тріском впало на землю. Не одразу второпали, що сталося, та одразу підбігли до яблуні, на якій
висіла годівничка. Так, так, уже висіла! Адже тепер вона лежала
на землі, всюди розсипано зерно, а пташки
розгублено кружляли над усім цим. Я нахилився, щоб підняти рештки годівнички, та кепка знову насунулась мені
на чоло і впала на землю. Тут ми
почули голос Санича, який працював сторожем у школі, - він обходив територію.
Я похапцем підняв кепку, і ми накивали п'ятами, щоб уникнути покарання. Але вже
наступного дня я зрозумів, що краще б мене тато випоров.
Ми зайшли з хлопцями до класу зранку, ніби нічого не
трапилось. Галина Іванівна пильно подивилася
на мене, немов очікуючи на зізнання. «Але
вона не знає, що то я був», - заспокоював себе. Однокласники метушилися над рештками годівнички і домовлялися
змайструвати нову. Я з хлопцями мовчав і допомоги не пропонував.
Вчителька запитала напряму:
- А ти, Петрику, не бажаєш допомогти
друзям у цій нелегкій роботі?
- Ні... га-гадаю, що не варто, - відповів, не піднімаючи
очей.
- Шкода, - зітхнула і вийшла з класу.
Упродовж дня Галина Іванівна ніби
навмисно переводила тему на зруйновану годівничку і намагалася знайти винуватця. А я
мовчав. До кінця навчального
року теми класних годин вона підбирала відповідні: вміння відповідати за свої вчинки, чесність і
справедливість, сміливість зізнання. І повторювала
:«Все таємне стає відомим» ,- весь час пильно вдивляючись мені у вічі, очікуючи зізнання (а, може, мені
тільки так здавалося). Правда, вона не змінила свого ставлення до мене,
я для неї все одно залишився Петриком, ласкава усмішка супроводжувала всі її
дії, і вона завжди приходила на допомогу, коли ми її потребували.
Минуло чимало часу. Школу закінчив, в інститут вступив,
але так і не зізнався у скоєному. Та я навчився і запам'ятав одну-єдину річ: я
відповідаю за те, що
накоїв - добре чи погано. Вірите чи ні, але цього правила я дотримуюсь
і нині. Впевнений, що цього мене навчила вона, Галина Іванівна - вчителька з пильним («фірмовим», як казали ми
тоді) поглядом, що змушує переглянути свої вчинки. Цей спогад
підштовхнув до зізнання тепер.
Я раптово
повернувся з минулого до сьогодення. Галина Іванівна підняла
голову і подивилася своїм «фірмовим» поглядом на мене:
- Петрику!
Невже це ти? - одразу, без тіні сумніву вигукнула вона.
- Галино Іванівно, Ви мене
впізнали?
- Звичайно, кожен вчитель пам'ятає своїх учнів навіть через роки.
- Ви зна... , знаєте, я повинен Вам зізна...
- Петрику, маю дещо для тебе, -
перервала Галина Іванівна моє зізнання.
Відкрила верхню шухляду стола і вийняла звідти дещо. Підійшла до вікна,
простягнула руку мені. В її тендітній малій долоні лежав значок морського
флоту, яку я тоді загубив біля годівнички.
- Так Ви все знали з самого початку,
- з жахом і соромом вигукнув я.
- Я її знайшла одразу, як тільки побачила розтрощену годівничку. Пробачте,
мені прикро , я так і не зміг зізнатися.
- Ти зробив це щойно. Отже, мої
уроки не минули для тебе дарма: ти виріс гідною людиною, здатною відповідати за
свої вчинки.
3 моїх плечей ніби камінь спав.
Я був такий вдячний цій скромній, лагідній,
але надзвичайно стійкій жінці, яку з гордістю називаю своєю Вчителькою з
великої літери.
Немає коментарів:
Дописати коментар