ТУДАН ДМИТРО

ДУША, ЩО ВІДСТУПИЛАСЯ ВІД БОГА

БАЛАДА 
I

Уже храмові дзвони востаннє дзвенять

І ніч на село опустилась.

А зорі ясніше, ніж сонце, горять,

Уся земля тиші вклонилась.

Монах, від утоми зітхаючи, йшов

Від Божих покоїв до хати,

Та тільки на сходи повільно зійшов,

Спинивсь і не знав, що й казати.

Дівчина тендітна незрушно стоїть

І щось у пітьмі виглядає.

На небі лиш зорі - усе село спить,

Вона ж наодинці блукає.

Ще й вдягнута дивно: лиш плаття старе

Ця дівчина в холод носила.

Монах придивився: та що там старе!

Таке знать європейська любила!

У сукні широкою фіжма була,

Корсет був вузьким, наче дошка.

Вона немов з іншого часу прийшла,

Тендітна, як чорна волошка…

На руки дівочі поглянувши вмить,

Священик ще більш здивувався:

Бліда шкіра дівчини тьмяно блищить,

Як місяць з-під хмар визирався.

-Та що ж це за диво? - подумав монах,-

Навіщо вночі їй гуляти?

Чи був якийсь сенс в застережних словах?

Не впевнений був, як вчиняти.

А потім пішов він до неї й спитав:

-         Дівчино, хіба загубилась?

Тебе нічний морок невчасно застав,

Чи в хибну дорогу пустилась?

Вона озирнулась. Обличчя його –

порушника тиші – впізнала.

Ніяк не чекав наш священик того,

Що в відповідь раптом сказала:

-         Вас звуть Мурой Сейшин? Давно знаю я,

Що божий слуга Ви смиренний.

До того ж, митець Ви. Вся наша сім’я

Читала Ваш нарис щоденний.

Наш Сейшин і справді мав спроби пера,

Країні по всій був відомий.

Усе: чи роман, чи новела мала –

Було для всіх вельми вагомим.

Не встиг і подумати Сейшин про це,

Вона вже задумливо мовить:

-         Скажу, я багато читаю уже,

Хороший роман, та коробить.

-         Чому це? - з цікавістю Сейшин спитав.

-  Чи справді ви вірите в Бога?

А я вже не вірю давно. Хто сказав,

Що вказана долі дорога?

У голосі дівчини відчай і гнів,

Та дивна для неї зневіра.

В душі у монаха був шок від цих слів:

-         Чи зникла в Творця в тебе віра?

-         Звісно, що дивно це чути для Вас,

Проте я і справді не знаю,

Чи вірити в того, хто творить всіх нас –

З книжок я немало черпаю.

У них я пояснення інше знайшла –

Про створення нашого світу…

Відтоді тримаюсь наукового тла,

Бо добру вже маю освіту.

-         Ти, певно, єдина не в межах села,

Кого мої твори цікавлять.

-         Ви праві, я з міста сюди прибула:

Пейзажі гірські мене ваблять.

-         Тебе звуть…

-         Сунако, - нарешті вона

Ім’я своє звучне назвала.

Тут Сейшин поглянув: година ж яка

У той  момент наставала!

Помітила дівчина, що і чому

Так сильно бентежить монаха.

Та слабо всміхнулась і каже йому:

-         Я бачу, що ніч вже настала.

Іти спочивати прийшла Вам пора,

Та в мене до Вас є прохання:

Я знаю: в Вас справ – височенна гора…

Коли Вам набридне писання?..

Чи можна у вільний від клопотів час

Мені для розмов приходити?

Яке ж це везіння – зустріти тут Вас

І з Вами ось так говорити!

-         Чого це їй треба? - шумить в голові

Настирлива в Сейшина думка.

Подумавши трохи, кивнув сам собі:

Розмова із нею – не мука.

Домовився Сейшин із нею разом

Нечасто й нерідко стрічатись.

Не знав він навіщо, хоч бий батогом,

Сунако із ним розважатись…

II

В далекому місці від зайвих очей

Покинута хижка стояла.

Ось тут монах Сейшин творив, мов Орфей,

Як муза його надихала.

І знов ясне сонце за обрій зайшло,

На небі засяяли зорі…

Вже міцно натруджене спало село,

Усіх ніч тримала в покорі.

Ні крику, ні зойку, ні шелесту трав –

Довкола омріяна тиша.

Та стукіт у двері думки перервав

(Чутливим був Сейшин, мов миша)…

Сунако в широкії двері зайшла

І ввічливо з ним привіталась.

Малесеньку книгу з собою взяла:

-         Я трохи спізнилась, - зізналась.

Уперше він бачився з нею вночі

Й як слід через це не розгледів.

Тепер роздивитись міг ясно її,

Тому й нові риси пригледів:

Волосся чорняве до скутих плечей

Хвилястими пасмами в’ється…

На темні зіниці виразних очей

Проміння ліхтарика ллється.

А шкіра натомість лишилась бліда,

На світлі – гладка й жовтувата,

А сукня, здавалось, була їй мала –

Зім’ята, стара, сірувата.

Присіла Сунако із ним на стілець

І книгу свою простягає:

-         Про те, що Ви справжній пера вже знавець,

Ваш підпис мені нагадає…

Захоплююсь вашою творчістю я,

Та все-таки з Вами не згідна:

Скажу вам, чому я усе це життя

Не хочу Творцю бути вірна…

Давно в мене щастя й надії нема,

Бо дивна й жахлива хвороба

Висить наді мною, мов хмара страшна,

Не рак це, не клята глаукома…

Уся справа в сонці: лиш промінь його –

Усю мою шкіру обпалить.

Як тільки я вийду із дому свого,

Мене страшним болем пропалить…

І саме тому я повинна весь час

Від сонця, мов нечисть, ховатись.

Скажіть: чи доречна тут віра для нас,

Як важко буденним займатись?!

-         Нехай в тебе віри у Бога нема,

Ти зараз хіба з сатаною?

У тебе в душі не панує пітьма –

Ти можеш лишитись зі мною.

Не віриш у Бога – повір же мені,

Я знаю: важка твоя доля,

Мені не байдужі страждання твої –

Знайдуться і щастя, і воля!

-         Приємно почути ці Ваші слова,

Чомусь на душі звучить радість.

В мені зародилась Надія нова,

У ній нові сили й наснага.