Конкурс учнівської творчості "Рятувальники моїми очима"

Онуляк Наталя

Ціною життя...

     (оповідання)         

    Вони досі не могли отямитись. Мати сиділа непорушно, а Микола міцно стискав її руку, досі відчуваючи страх. Сірі й холодні стіни лікарні лякали, а очікування мучило. За великими білими дверима палати лежав хлопець і, здавалося, не подавав жодних ознак життя. Подумки Галина Іванівна поверталася до подій минулого дня.

   Стояв теплий сонячний день. Бабине літо. Сонечко пестило своїм лагідним промінням, срібне павутиння літало, надаючи цій днині особливого мерехтіння. Але у повітрі відчувалося наближення суворої осені. По обіді Микола прибіг додому і з порога крикнув:

-           Мамо, допоможи мені зібрати речі, я з друзями їду на озеро.

-           Надовго? – стривожено запитала мама.

-           На кілька днів, а що?

-           Ні, нічого, просто… А з ким їдеш?

-           З Максом і Едіком. Щось не так?

-           Та ні, все в порядку. Гаразд, пообідай спочатку, а потім зберемо речі.

Щось непокоїло Галину Іванівну, та пояснити причину вона не могла. Єдине, що знала напевне, - їй не подобалися друзі сина, особливо Едік. Його дивна поведінка, зачіска, одяг… Усе наводило на думку, що цей хлопець погано впливає на її Миколку. Ще у школі він і навчався добре, прислухався до її порад, думок, і більше часу проводив з нею, з єдиною близькою йому людиною. Батька Микола не знав, він загинув, коли хлопцеві було два роки. Відтоді Галина Іванівна присвятила життя дитині, жила його мріями, сподіваннями, прагненнями.

   Аж доки не з’явився цей Едік. Саме він перевернув їхній маленький світ,змінив його-її хлопчик поступово почав відділятися. Ледве-ледве їй вдалося вмовити сина вступити до вузу, та навчанням Микола більше не цікавився. Усе частіше він пропадав невідомо де, постійно проводив час з другом, який змінив його сім’ю. важко було зрозуміти Галині Іванівні, чому син так довіряє цій людині. Їй здавалося, що Едік постійно вештається вулицями, не вчиться, не працює. Вона не знала, скільки йому років, чим він займається – це лякало ще більше. Та Микола нічого чути не хотів. Едуард став для нього справжнім другом, який замінив йому батька, брати. Вихований вулицею, Едуард знав про життя майже все, а тому був доволі авторитетною людиною у своєму колі.

   Усю ніч Галина Іванівна придумувала причини, аби змусити сина залишатися вдома, та зранку за Миколою зайшов Максим, Едік лишився біля машини внизу. Хлопці вийшли з під’їзду на вулицю і перейшли через дорогу. Мама Миколи вибігла за ними, вона хотіла ще раз обійняти сина перед поїздкою, тривога не полишала її. Вона була настільки засмучена, що не помітила, як з-за рогу на великій швидкості у вуличку, де стояли вони, виїхало авто. Хлопці укладали речі в багажник стареньких «Жигулів», а Едік спокійнісінько стояв на тротуарі, спостерігаючи з ати, що діялося навколо. В останню хвилину він помітив чорну «Волгу» нової моделі, яка на скаженій швидкості наближалася до Галини Іванівни, яка переходила дорогу. Водій авто, здавалося, не бачив перехожої. Проте він все ж таки вивернув руль вправо…

   Коли Едуард зрозумів, що жінка не помічає нічого навколо себе, він кинувся їй на зустріч і сильним поштовхом забрав її з проїжджої частини.  У той момент він не думав, а діяв, головне – врятувати людину.  Та водій, звернувши вправо, зачепив правим крилом хлопця, і його відштовхнуло вбік. Микола з Максимом не встигли навіть злякатися, а тільки заклякли у німому подиві.

   Минуло кілька годин, поки лікарі повідомили, що стан хлопця стабільно важкий: при падінні він ударився головою о бордюр тротуару, а бампером машини йому пошкодило ребра, пробило легені.

   Галина Іванівна потроху приходила до тями і пригадувала все, що сталося вчора, і не могла повірити, що цей юнак був здатен на подібний вчинок. Усю ніч з сином просиділа тут, біля палати. Вперше за останні місяці вона мала змогу поговорити, спокійно, не підвищуючи голосу. Жінка намагалася зрозуміти сина, його вчинки, але в одному вона була впевнена – у її Миколи є справжній друг, який, жертвуючи власним життям, прийшов їй на допомогу. Усе втратило значення, тільки думка, що Едік стане їй другим сином, пульсувала у голові.

   Раптово до палати прибігла медсестра, а згодом і лікар. Минуло кілька хвилин, і лікар вийшов їм назустріч, опустивши очі до долу.

   Галина Іванівна втратила можливість подякувати Едуардові за те, що він врятував їх з сином, подарував їм другий шанс ціною власного життя…